Катерина Приймак — голова руху VETERANKA, бойова медикиня і ветеранка. Хоч сама називає себе піраткою, бо 2014 року пішла у військо доброволицею. Після майже року служби звільнилася — зрозуміла, що більше не може. А 2022 року, коли почалася повномасштабна війна, поїхала на Херсонщину евакуйовувати поранених — іронічно називає це відпусткою. Згадує, що інтенсивність боїв була такою, що за пару тижнів надивилася більше, ніж за рік на Донеччині у 2014-му. Повернулася до Києва. Каже, що було соромно, але зрозуміла (і в цьому їй допомогли посестри), що може бути ефективною як цивільна. І як до повномасштабного вторгнення, допомагає жінкам у підрозділах, лобіює гендерні політики у війську, сприяє ветеранам і ветеранкам, у тому числі в рамках освітнього проєкту «Трайб» від Amnesty International Ukraine.
Катерина Приймак
«Зараз наша задача, моя задача — побудувати для наших дівчат, які зараз на війні, які були на війні, міцний тил»
Катерино, рух VETERANKA, головою якого ви є, нещодавно відзначив сьому річницю створення. Ми розмовляємо з вами за кілька днів після того, як ваш офіс у Києві вже вкотре постраждав від атак російських дронів і ракет. Попри це ви продовжуєте працювати. Які зараз основні напрямки роботи, які маєте успіхи за останні пів року?
Ми так сформулювали концепцію нашої роботи — іронічно це цикл ветеранки: рекрутка, діюча військовослужбовиця і ветеранка. Будь-якої миті цей цикл може початися заново, тому що багато жінок пішли на війну як резерв, після участі в бойових діях і вже як ветеранки до 2022 року. І на кожній з цих точок циклу ми впроваджуємо певну менторську, адвокаційну і соціальну підтримку, плюс надаємо благодійну допомогу.
У нас рух уже розрісся за ці сім років — це і громадська організація, і ветеранський рух, і благодійний фонд, соціальні бізнеси. Це все велика співкоординація. Ми формуємо цей кластер, допомагаємо дівчатам організовувати бізнеси для того, щоб, коли вони розбагатіють, могли підтримувати спільноту. Ми розвиваємо цю спільноту, ми об’єднуємося. Наша ціль — множитися горизонтально. Що більше буде успішних, класних ветеранок, то міцнішим буде рух. Бо кожна з нас сама по собі і є найвищою його цінністю. А все, що ми робимо, робимо для дівчат і заради їхніх можливостей. Нам ще працювати і працювати, тому нам потрібні дівчата-ветеранки, які будуть мотивовані робити щось для себе, для свого регіону. Ми їх підтримуємо, як можемо, і станемо непереборними!
Ветеран Артем Мороз: «Після поранення треба придумати для себе мрію — і потім перетворювати її на ціль»
Катерина Приймак
Про успіхи за пів року важко сказати, бо ми не рахуємо їх такими визначними точками. Якщо дивитися реально, то кожного дня нам вдається зробити щось важливе. Організації зборів, наприклад. Ми зібрали 10 мільйонів. Так, може, хтось збирає швидше, але ми от за пів року нашими тільки інформаційними кампаніями зібрали 10 мільйонів. Ми раді, що нам це вдається, хоч це і дуже складно. Але кожного дня нам вдається стати трохи кращими. Тому тримаємо такий баланс: кожного дня все стає гіршим, а ми з кожним днем трохи кращі.
Катерино, ви теж ветеранка. Брали участь у війні ще за часів АТО, у 2014–2015 роках, потім ще у 2022-му мали ротацію. Який ваш досвід в армії?
У 2014–2015 році я була в «Госпітальєрах». Потім жила якесь життя, працювала на тєлєку. Потім почали формувати рух. Повномасштабна війна — всі дівчата повернулися до війська як резервістки. А я — як піратка, бо не була в резерві.
До нас одразу почали надходити запити і прохання про допомогу, так зародився наш напрямок — благодійний фонд. Ми хотіли бути екіпажем, але снаряги було нуль. Нам подарували «хаммер». І ми поїхали скуплятися в «Епіцентр» — усе, що можна, купували на гроші, які були в нас і які пропонували нам як допомогу.
По-перше, я не могла кинути організацію, яка розрослася. По-друге, чесно кажучи, я з 2015 року казала, що більше ніколи не піду на війну. Але так вийшло, що на трошки я поїхала.
Катерина Приймак з побратимами
У 2022 році я не назвала б це службою. Я просто поїхала «у відпустку» тритижневу в складі кейсеваку. Це був вересень, Давидів Брід, Херсонщина. Там була просто срака сатани. Я не можу передати це. Сиджу в тому окопі й думаю: «Б**ха, я не вийду до кінця війни звідси». Ми поїхали на підсилення 46 бригади, евакуйовували поранених. Я вам скажу, що там за три дні переживалося стільки, скільки не переживалося в найгарячіших точках Донецької області у 2014–2015 роках.
Коротше, я такий заряд адреналіну отримала. Я визнаю, що на бойову посаду я вже не годна після свого досвіду. А на небойову посаду йти нераціонально. З тим, як усе це працює, з моєю адвокацією, іноді впливати набагато легше ззовні, ніж зсередини.
Тому зараз наша задача, моя задача — це побудувати для дівчат, які на війні, які були на війні, міцний тил. Тому що тил у нас, на жаль, не є тим тилом, який хотілося б для військових.
Іноді так соромно не піти на війну. Але я знайшла, що робити. І принаймні мої дівчата переконують, що я роблю важливу роботу. І знаю, що це дуже важлива робота. Пишаюся зараз командою, тим, що ми робимо, хоч до ідеалу нам ще далеко.
Катерина Приймак з посестрами
«Нормальні командири мають розуміти, що жінки — це такий самий особовий склад, що потрібно всіх добре готувати, щоб усі добре воювали»
Як бути жінкою в армії зараз? Чи відбувся злам або хоча б зміни, якщо порівнювати з періодом до повномасштабної війни? От ветеранка Анна Ладєєва, яка в армії більш ніж 20 років, каже, що нічого радикально не змінилося. А ваш який досвід?
Була в мене ситуація, коли я була командиром групи, а чувак мені казав: «Там небезпечно, ти залишаєшся». Я така: «Та ти що? Може, це ти залишаєшся?». Але загалом навколо мене були люди, які підтримували. Розумієте, роль медика-жінки на війні більш звична психологічно. У мізках командування зламу не відбулося, ні. Та і знизу всяке буває. Жінки досі не мають нормальних механізмів захистити себе навіть від домагання, тому коли тобі скажуть, умовно, іди вари борщ, то це принаймні не «уголовка». І такого лайна вистачає.
Хоча нормальні командири мають розуміти, що жінки — це такий самий особовий склад, що потрібно всіх добре готувати, щоб усі добре воювали. Але, на жаль, так не всюди. Нам ще качати і качати систему, щоб вона була адекватна.
Олена Апчел: «Жінці у війську помилок не прощають»
В армії взагалі туго з правами людини. І якщо ми говоримо про відсутність прав людини, то важко і чоловікам, і жінкам. От ми зараз, наприклад, на етапі, що перше читання пройшов наш законопроєкт, який ми готували з Марією Мезенцевою (народна депутатка від «Слуги народу», заступниця голови Комітету ВРУ з питань євроінтеграції. — Ред.), про зміни в дисциплінарному статуті, щоб захистити жінок від домагань, про впровадження гендерних радників у армії. Гендер в армії не в пошані. І бути жінкою в армії — це раз на раз не випадає. Бо тебе все одно обмежують у бойових посадах, хоча є класні винятки. Є побутовий сексизм, хтось сумнівається в спроможності жінок. Хтось каже: «Ні, жінок точно ні» (не візьмемо в бригаду. — Ред.). Таке ставлення є і серед чоловіків, і навіть жінок. Треба пробиватися замість того, щоб їх заохочували йти на службу.
Катерина Приймак
Не всі зустрічалися з роботою класних жінок у підрозділах. От наша задача, зокрема, розповідати про їхні успіхи. Ми пишемо про таке на нашій сторінці, щоб жінки не боялися проявляти себе.
«Я хотіла б, щоб ще до демобілізації з військовими працювали кейс-менеджери, кар’єрні консультанти… Ветеранам потрібна підтримка для того, щоб повернутися, інтегруватися»
А щодо жінок-ветеранок, вони потребують особливого захисту прав? Чи стикаються з такими самими проблемами, як чоловіки-ветерани?
Я не сказала б, що є якісь відмінності. Концептуально наша організація впроваджує гендерно чутливі політики. Ветеран чи ветеранка, з інвалідностями чи без, у селі чи в місті, зі сім’єю чи без. Ми бачимо ці групи і маємо оптимізувати для них якісні послуги. І в кожній територіальній громаді є свої особливості, розподіл фінансування, стратегія чи її відсутність. Умовно, жінці-ветеранці в Києві без дітей може бути легше, ніж ветерану-чоловіку в селі на колісному кріслі. Тому ця історія ширша, ніж гендер.
Частіше жінки-ветеранки стикаються з нерозумінням, відсутністю поваги до рішення служити, осудом щодо материнства, мовляв: «Та ладно, ти що, воювала? А нащо ти туди пошла?».
Потрібно розуміти контекст. Ти не йдеш жити своє найкраще життя після війни, а ти живеш всупереч обставинам. Я хотіла б, щоб ще до демобілізації з військовими працювали кейс-менеджери, кар’єрні консультанти, щоб допомогли зрозуміти, скласти певний план, перші кроки, пояснили можливості.
Теж треба розуміти, що коли в людини багато контузій, вона постійно в дистресі (негативний, виснажливий стан стресу. — Ред.), травматичні обставини впливають на пам’ять, на концентрацію. Тобто потрібно вчитися розуміти свої особливості після повернення з війни.
Катерина Приймак під час служби
Але найбільше ветеранам необхідне доросле суспільство. Людей треба навчати, постійно з ними розмовляти, пояснювати. Навчати піклуватися про ментальне здоров’я. Усім людям треба ходити до психолога. Коли ветерани відновлюються, дуже багато залежить від їхньої волі, від того, наскільки відновлена нейропластичність (здатність мозку адаптуватися потягом життя. — Ред). Ветеранам потрібна підтримка для того, щоб повернутися, інтегруватися.
Я от згадала приклад, як лежала в Центрі психічного здоров’я «Лісова поляна», хлопець стоїть біля поштомата й каже: «Я цим ще не вмію користуватися, я три роки в окопі провів».
Або складно, коли супроводжуєш похоронну процесію, а тебе підрізають на дорозі замість того, щоб віддати шану. Це дуже болить людям, які розуміють ціну того, за що ми ще воюємо.
Нам усім треба вміти комунікувати і публічно, і персонально. І пам’ятати, що ти не один на цій землі. Ми маємо бути чутливі одне до одного, до наших досвідів. Не мірятися ними, не оцінювати їх, а просто бути чутливими.
Катерина Приймак
Рух VETERANKA долучився до ветеранського проєкту «Трайб», де ви, зокрема, навчаєте ветеранів і ветеранок впливати на владу, здійснювати громадський контроль, адвокатувати питання, що турбують. Для чого їм це?
Це те, що нам потрібно. Прокачувати людей, які будуть ефективними надалі. Які будуть розуміти, як працюють механізми, як щось змінити. Ми віддаємо всю експертизу, яку можемо. Створили декілька курсів для учасників проєкту — якраз у сфері громадського активізму. Будемо ділитися досвідом і знаннями. Це корисно в будь-якому разі й може вплинути на життя ветеранів і ветеранок. Нам усім треба вміти працювати з державою, щоб вона знала: «Тук-тук, ми тут. Ми слідкуємо за тим, що ви робите, ми користуємося тим, що влада дала народу».
Я дуже сподіваюся, що цей проєкт дасть їм розуміння, що хочуть робити, дасть класні знайомства. Нехай це принесе користь, нехай буде цікаво, нехай вони матимуть можливість жити життя, яке хочеться, а не підкорятися обставинам.
Я сподіваюся, що вони стануть рушіями змін, але тільки якщо самі цього захочуть. Бо вони і так повертаються з війни виснаженими. Тому це завдання всього суспільства — працювати для того, щоб бути для них міцним тилом.
Анна Тохмахчі, Amnesty International Ukraine
Джерело: lb.ua