Українців усе важче переконати в тому, що треба любити ворогів, як цього навчає Святе Письмо. На руїнах та згарищах, на похоронах убитих Росією дітей чи дорослих навіть найпобожніші християни відчувають гнів, ненависть, та аж ніяк не любов до ворогів. Як нам, християнам, із цим жити? Шукати собі виправдання в тім, що коли писалися богонатхненні книги, на світі ще не існувало росіян?
А можливо, ми неправильно трактуємо цю тезу? Як вона узгоджується з правом захищатися від агресора зі зброєю в руках? Чи мають воїни сповідатися в тому, що знищують ворогів? Справедлива відплата означає власноручно помститися за скоєне зло чи довірити це Господу? Чи справді росіяни опановані дияволом і чи варто сподіватися на їхнє навернення? Про це ми розмовляємо з кандидатом наук із богослов’я, капеланом, протоієреєм ПЦУ Леонтієм Никитенком.
Заступник голови Синодального управління військового духовенства ПЦУ зі співпраці із ЗСУ протоієрей Леонтій Никитенко
Українців усе важче переконати, що «треба любити ворогів», як вчить Біблія. Як правильно трактувати ці слова? Чи можна зробити виняток щодо росіян?
Йдеться не про якусь спеціальну любов до ворогів. Христос вчить, що любов має бути станом нашої душі і нашої свідомості. І апостол Павло дуже гарно описує в своєму так званому Гімні любові, що таке любов. Він каже, що це стан, коли нема заздрості, гніву, неправди, що любов усе стерпить і витримає. Це той ідеал, до якого повинні всі прагнути: перебувати в любові. А Іоан Богослов каже, що Бог є любов. І це стосується всіх у всі часи.
І от Господь, щоб підкреслити, наскільки важливо перебувати в такому стані, каже те, що не завжди вкладається в нашу свідомість, – що любити потрібно навіть ворогів. Тобто любити не тільки тих, хто робить нам добро і кого так легко любити, а навіть тих, хто є ворогом, хто намагається нас знищити.
Часто, коли йдеться про любов до ворогів, люди впадають у крайнощі. Перша – це, так би мовити, пацифізм, коли говорять, що не потрібно навіть захищатися, бо ж, мовляв, Господь наказав любити ворогів. А друга – коли кажуть, що це просто слова, і ними можна в певні моменти знехтувати.
Капелан Максим Стрихар: «Не обов’язково молитися тими молитвами, що є в молитовнику. Робіть свою казку»
Воїни не повинні сповідатися в тому, що знищують ворогів – це не гріх.
Але Господь пояснює, чому треба любити ворогів, – щоб не бути подібними до тих, хто хоче нас знищити. Водночас не йдеться про те, що хтось йде тебе вбивати, а ти не повинен нічого робити. Право на захист є у всіх. І Господь його не відкидає. Він пояснює, що означає любити ворогів. Скажімо, коли ворог твій голодний, нагодуй його, допоможи. Але не в той момент, коли він зі зброєю йде тебе вбивати.
Ви сказали, що Господь не заперечує права на самозахист. Справді християни мають право, захищаючись, убивати ворогів?
Ніхто не має права на вбивство. І наші воїни не вбивають – вони знищують ворога, який нападає. Коли розбійник грабує і вбиває, щоб отримати чуже майно, або коли людина позбавляє когось життя з ненависті – тоді це вбивство.
А воїни-захисники виконують свою роботу. Так, це брудна робота, вона пов’язана з внутрішніми переживаннями, в ній мало приємного, але воїни роблять цю роботу заради інших, яких захищають. Я інколи порівнюю її з прибиранням сміття і нечистот. Люди, які її роблять, просто необхідні, бо інакше – катастрофа, антисанітарія. Вони брудняться, від них, може, недобре пахне, але без них не обійтися. І головний мотив – нема більшої любові, коли хтось душу чи життя своє покладе за інших, за друзів своїх.
Для воїнів, які знищують ворогів, це не вважається гріхом? Вони не мусять в цьому сповідатися?
Звичайно ні! Бо це не є вбивство як таке. Це не можна гріхом називати. Хоча вони все одно несуть на собі тягар. Але їм потрібне не покаяння, а підтримка, щоби все пережити.
Отче, Старий Завіт трохи по-іншому говорить про ставлення до ворогів, аніж це ми читаємо в Новому Завіті. Ми ж маємо орієнтуватися на обидва джерела?
Старий Завіт тому й називається Старим, бо це певний етап у стосунках людини з Богом, який воно подолало. Новий Завіт вищий, досконаліший, духовніший і, скажімо так, делікатніший щодо виконання. Звичайно, ми послуговуємося всією базою, яка є в Старому Завіті, бо Господь сказав, що він прийшов його не відкинути, а довершити. Але поняття любові в Новому Завіті є значно досконалішим, яскравішим, ніж в Старому. Там було все просто: око за око, зуб за зуб. Тобто якщо чиниш зло, то будь готовий до симетричної відповіді. Христос же каже: не наслідуйте тих, хто недосконалий, кого вважаєте ворогами, не носіть в собі тієї злоби. Проте знову наголошу: це не означає, що ми повинні скласти руки і дивитися, як нас вбивають. Поняття справедливості та відплати присутні і в Новому Завіті.
Десантно-штурмові війська ЗСУ
Коли йдеться про відплату – це про власноручну помсту ворогові за скоєне зло чи про очікування кари Божої?
Відплата – це наслідок певних вчинків, закономірний фінал. Господь не закликає, щоб ми самі мстилися за заподіяне нам зло, бо все одно від Бога прийде покарання. І це має усвідомлювати кожен, хто іменує себе християнином, передусім наші так звані «братья», котрі на болотах: ніякою «боротьбою з нацизмом» їм не виправдатися.
Хочу уточнити, що не ми маємо мститися самі. А просимо Господа про помсту, щоб він реалізував те, що ми хотіли би бачити. Ми просимо про захист, але при цьому захищаємось самі. І в цьому суть справедливості. Начебто обидві сторони зі зброєю, обидві воюють. Але тут питання, хто агресор, а хто жертва. Через те, що на нас нападають, ми можемо звертатися до Бога, вони ж не мають жодного морального права просити в Бога допомагати їм у вбивствах. Тому що Бог там, де правда. А правда на нашому боці. Тож ми можемо і просити, і молити, щоб Господь їх знищив, бо вони втихомиряться тільки коли зникнуть.
Нині часто цитують псалми, в яких проклинають ворогів. Наприклад, Предстоятель ПЦУ після недавньої атаки на Суми нагадав у своєму дописі один із псалмів: «Боже помсти, Господи Боже помсти, яви Себе! Встань, Судде землі, дай відплату…» Припускаю, що для багатьох вірян такі псалми – це щоденні приватні молитви. Як ви до цього ставитеся?
Чудово. Книга псалмів взагалі шикарна річ. Але треба розуміти, що це – духовна поезія. Вона змальовує душевний стан людей в різних обставинах. Це ж природний стан, коли ми просимо захистити нас від ворогів? Ну, а як можна захистити? Якщо ворог зникне.
Водночас не треба забувати, що це дохристиянські тексти, і ми не можемо послуговуватися ними, відкидаючи новозавітне вчення.
Але раджу читати псалми. Кожен знайде в них рядки, які надихають. Наприклад, для воїнів може бути корисним 143-ий псалом: «Господи! Прихили небо Твоє і зійди; торкнися гір – і з них піде дим. Блисни блискавкою – і розжени ворогів моїх; пусти стріли Твої – і розвій їх. Простягни руку Твою з висоти, визволи мене і спаси мене з вод великих, – з руки синів чужих, що їх уста говорять марноту, а правиця їхня повна неправди…».
Християнство передбачає опцію «молитися за своїх ворогів». У чому має полягати ця молитва?
Молитися треба за те, щоби Бог їх урозумив. Бо як би дико це не звучало зараз, але вони теж люди. І наголошу, що наше добре ставлення до ворога повинно проявитися лише тоді, коли ворог не буде на нас нападати, а коли сам буде потерпати. Господь вчить не бути таким, як ворог. Хіба коли бачиш, що він загинається, от тоді дай йому шмат хліба і пробач.
Українців важко переконати, що треба любити своїх ворогів. Дівчинка тримає портрет загиблого батька.
Вам як капелану очевидно доводиться часто відповідати на складні запитання воїнів, їхніх рідних, наприклад, як любити ворогів, які вбивають і знищують. Що ви їм кажете, як знаходите потрібні слова?
Ця війна породжує масу недобрих емоцій. Коли бачиш горе, коли вбивають найрідніших, найближчих, важко зберегти любов, людність. І це завдання капеланства – зберегти людність і в бійцях, і в їхніх сім’ях. Причому зараз капеланами є не лише військові священники, а кожний священник, тому що вся країна у війні, кожна людина перебиває у складних обставинах. І кожна людина бореться з почуттями, яких раніше не мала. Лють, гнів є в багатьох українців. Є небезпека, що людина перетвориться на щось лихе, тому що нам притаманно ставати тим, що нас наповнює. Тож мусимо зберегти людяність.
…Щоб не перетворитися на москалів?
Так. І тут повертаємося до значення тези про любов до ворогів. Любити – щоб не стати такими, як вони.
Чи маєте надію, що росіяни покаються і колись відбудеться їхнє навернення?
Бог бажає спасіння кожній людині, якою б вона не була, навіть найзатятішому грішнику. Але я не бачу, що вони на шляху до покаяння. Не можна говорити стовідсотково, але переважна маса озлоблена, хоче нести смерть, готова знищувати всіх, хто не схожий на них. Та Господь має свої плани. І я більш ніж впевнений, що їм, як і німцям свого часу, буде соромно навіть зізнаватися, що вони росіяни.
І, на жаль, церква, яка повинна бути стовпом істини, в Росії виконує зовсім іншу функцію. Вона йде проти правди. Ця структура стала державною ще з часів Петра Першого, і досі нічого не змінилося, просто одну імперію замінила інша. Їхні доктрини взагалі суперечать християнству. Те, що вони проповідують, – це не православ’я, не християнство.
Можна сказати, що вони не з Богом, а отже – опановані дияволом?
Ми розуміємо, що вони в безумстві. Вони роблять справи не Божі, роблять справи диявола. Це не обов’язково означає, що вони опановані злом усупереч їхній волі. Вони самі обирають такий шлях – диявольський.
Глава РПЦ патріарх Кирило та президент РФ Володимир Путін
Леся Федів, журналістка
Джерело: lb.ua