Рівно рік тому на Харківщині загинула бойова медикиня добровольчого підрозділу «Госпітальєри» Ірина Цибух (Чека). На світанку 29 травня 2024 року дорогою на бойове завдання її екіпаж підірвався на міні. Іра загинула на місці. За два дні їй мало виповнитись 26.З пораненими ногами, побратим Бембі доповз до своїх.
З початку повномасштабного вторгнення на рахунку Чеки було 15 ротацій у зоні бойових дій. Іра та її побратими з 5-го екіпажу врятували сотні життів. Як парамедик і волонтерка вона їздила на фронт ще з 2015 року. Як громадська активістка і професійна медійниця активно працювала над темою вшанування пам’яті полеглих героїв.
У лютому цього року Ірині Цибух посмертно присвоїли звання Героїні України.
1 червня 2025 року у Львові вперше відбудеться присвячений пам’яті Ірини ЧекаFest, який організовують її рідні та друзі.
Ірина Цибух у Краматорську на Донеччині у квітні 2024-го.
Становлення
Іра була розумною, неймовірно харизматичною, творчою і красивою. А також принциповою, сміливою та відвертою. Чека писала і говорила, що думала, про дражливі для багатьох теми зокрема. У відповідь у соцмережах їй не раз прилітали критика і купа хейту.
І ось після її загибелі люди часто зізнаються, що слова Іри, ідеї, погляди, цінності, які вона так переконливо відстоювала, змінили їхнє життя. Переконали долучитися до Сил оборони, досліджувати історію свого краю та історію України загалом. Багатьом вона допомогла зрозуміти важливість пам’яті, яка таки справді формує суспільство, як наполягала Іра.
Але спершу головні принципи національної пам’яті і загальнодержавної політики вшанування полеглих мають сформувати люди. Іра казала, що це мають робити ті, кого ми вважаємо національною елітою, історики, науковці. А також найкращі доньки і сини цієї країни, які щодня ризикують життям на полі бою і віддають найцінніше, виборюючи її свободу. Адже, на переконання Іри, це і є про справжнє життя з його обов’язковими чеснотами: правильним вибором, самопожертвою і відповідальністю дорослої та свідомої особистості.
«Наші цінності перестали бути чимось словотвірним або символічним. Коли ми вимиваємо машину від крові пораненого, у мене відчуття, наче я можу потримати в руках свободу. Наша незалежність не безцінна, кожен, хто боронить нашу країну, розуміє її ціну. Найважливіші зміни настануть після перемоги, лише тоді ми зрозуміємо, такі життєствердні зрушення дійсно впливають на кожного чи лише на учасників подій», — зазначала Ірина Цибух в інтерв’ю.
Її непересічна харизма впливає на людей навіть після смерті.
На могилі Іри на Личаківському цвинтарі героїв у Львові залишають листи зі словами вдячності, а також різні символічні речі: турнікети, листівки, малюнки, цукерки, шеврони. Хтось навіть приніс вазон з помідорами. Мама Ірини ламінує декотрі листи й малюнки, щоб зберегти їх.
«Когось вона надихала, продовжує надихати і, мабуть, надихатиме в майбутньому. Люди їй пишуть про це у листах. Дякують, пишуть про силу, яку вона їм дає, про натхнення у різних сферах», — каже молодший брат Іри Юрко Цибух.
Він розповідає, що сестра часто спонтанно дарувала йому книги і постійно влучала в десятку, настільки добре знала його. Юрко зізнається, що ці книги змінювали його життя. Після загибелі сестри він розробив і проводить меморіальні екскурсії місцями, пов’язаними з Ірою, на яких розповідає про сестру, її життя та цінності.
Юрій Цибух проводить екскурсію пам’яті сестри Ірини.
«Іра була сформованою особистістю, дуже сильною. Вона, звісно, прислухалася до нашої думки, порад, але рішення завжди приймала сама і просто повідомляла нас про них, — ділиться мама Оксана Цибух. — Ірою завжди керувала любов. Та любов — вона у всьому була. Ну і любов до України, як би це банально не звучало. Але у випадку Іри це не може бути банальність, тому що вона життя своє віддала — це найвища любов».
Після смерті Іри батьки звинувачували себе, що не зуміли вберегти доньку. Але згодом зрозуміли, що так знецінюють її вибір, бо для Іри гідність, прагнення до свободи були понад усе.
«Іринка завжди казала, що в неї все гаразд, а я дізнавалася, яка важка в неї була ніч чи день, коли вже читала, скільки життів вона врятувала, скільки вивезла поранених. Найбільше щастя відчувала у її словах, емоціях саме від того порятунку», — розповідає Оксана Цибух.
Родина, сімейні традиції, історії, виховання мали дуже велике значення в житті Іри. Вона старалася приїжджати додому, коли дозволяли справи, завжди намагалася бути разом зі сім’єю на свята, хоч і зізнавалася, що свої найкращі Великдень і Різдво провела на ротації на Донбасі.
Рідні натомість завжди чекали, коли вона напише у сімейний чат лаконічне «у мене все гуд», «люблю», «жива», «цьом». Це була фішка Іри: в месенджерах замість «плюс-плюс» вона завжди писала «цьом-цьом».
Ірина Цибух рано зрозуміла, що не хоче миритися з несправедливістю в країні. Значною мірою свою роль тут зіграло виховання: дівчина виросла в патріотичній і свідомій родині, де змалку чула історії борців за волю України. Її дядько Михайло пройшов Майдан, добровольцем воював на сході під час АТО і повернувся до війська після початку повномасштабної війни. Прабабуся Ліна по батьковій лінії була ув’язнена в сумнозвісній тюрмі на Лонцького у Львові. Також Іра з дитинства багато читала і велике значення надавала освіті, навчаючись усе життя.
Коли Ірі було лише 14, вона разом з однодумцями вперше вийшла на протест — висловити незгоду із законом Ківалова — Колесніченка, який обмежував права української мови. Це були початки активізму, як згодом писала Чека, коли вона зрозуміла, що їй це все дуже болить.
Під час Революції гідності Іра, тоді старшокласниця, виходила з друзями в центр Львова на підтримку Євромайдану.
Тоді ж вона вперше не ночувала вдома — лишалася на ніч біля пам’ятника Шевченку, де стояв львівський Майдан. Поривалася їхати до Києва, але не пустили батьки.
Ірина Цибух-старшокласниця, січень 2014.
Уже після розстрілів на вулиці Інститутській у Києві поїхала туди з дядьком, маминим братом Михайлом — безпосереднім учасником Революції. На Майдані ще стояли барикади, лишалися люди. Дядько показував їй усі місця головних подій, де він з побратимами ховався за щитами під час обстрілів. Побачене і пережите тоді безповоротно вплинуло на Ірину, про що вона згодом неодноразово казала.
«Разом з дядьком я їздила на Майдан після розстрілів, і я бачила, як він плаче. Це було дуже болючим для мене. Це час про дуже велику жертву. Ми ще не знали, що буде набагато більше жертв і ми будемо до них звикати. Тоді вже почалась війна і хотілося відстояти своїх людей, навернути їх у дійсність і сказати їм: ми ж такі самі, давайте разом їбашитись проти Росії», — розповідала згодом Чека в інтерв’ю.
Згодом разом з друзями і своїм тодішнім хлопцем Бізоном почала їздити на Донбас з просвітницькими місіями у школи, розповідала школярам про Революцію гідності.
Згадуючи про ці поїздки, Іра з болем зазначала, що найнегативніше їх сприймали дорослі, передусім учителі.
«Мені було 17 років, коли я вперше поїхала на Донеччину. Це такий найсвітліший і найбільш наївний вік, коли я подумала, що ми з друзями можемо поїхати в школи Донеччини та Луганщини і показати, що нас Америка не годувала ніякими наркотиками і що на Майдані ніхто не платив гроші. Що нас любитимуть, ми порозуміємось і т.д. Але виявилось, що з дорослими про це говорити неможливо, тому що російська пропаганда працювала превентивно і дискутувати з ними було нереально взагалі, бо те, що вони говорили, не мало жодної логіки. Але натомість у нас з’явилась аудиторія — підлітки та учні у школах, з якими ми багато говорили про Революцію гідності.
Мені було дуже боляче почути від учительки української мови у класі з вишитими рушниками, при її учнях, що «Майдан — это прыщ на жопе! Что война из-за Майдана». Мені довелося потім пропрацьовувати це з терапевтом. Але водночас цей досвід дав мені зрозуміти і переконав, що я на правильній стороні».
Іра називала цю свою роботу «сіяти сумнів». Представниця свідомого громадянського суспільства, вона взяла на себе роль, яку в ідеалі мала б виконувати держава — підважувати стереотипи і розвінчувати фейки, що їх повторювали люди, які жили в оточенні російської пропаганди. Найкраще їй це вдавалося в розмовах з місцевими підлітками у школах. Згодом з деким вона спілкувалася в соцмережах. Одна дівчинка з Костянтинівки потім сказала, що своєю лекцією Іра витягнула її з дна.
«Це було ключове завдання — сказати: слухайте, можливо, не все так, як вам кажуть ваші батьки на кухні. Засумнівайтеся!» — розповідала Чека.
Іра дуже поважала свідомих проукраїнських людей на Донбасі, казала, що бути патріотом там набагато важче, ніж у Львові. Коли довкола проросійська пропаганда і, щоб докопатися до правди, треба докласти зусиль, а не просто бездумно вірити всьому, що кажуть у телевізорі.
Це було одним з її правил і принципів — ґрунтовно вчити історію, щоб відчувати ґрунт під ногами.Іра загалом дуже цінувала освіченість, розум і вважала їх ключем до всього. Вона закликала всіх читати, вчитися, думати.
Тоді ж, у 2015 році, Ірина вперше поїхала до військових ЗСУ і добровольців з Правого сектору у Піски як волонтер. Згодом неодноразово їздила на Донбас. Збирала гроші, купувала необхідне спорядження, техніку — і везла на фронт.
Робила все це, не кажучи батькам — намагалася вберегти від хвилювань, а себе — від їхньої надмірної турботи.
Ірина під час волонтерської поїздки до українських захисників узимку 2016-го.
«Донька поверталася дуже піднесеною з цих поїздок. Може, ми й переконували її, що не варто їхати, але вона не слухала. Казала: тату, повір, там є багато людей, яких можна переконати і які згодом будуть займатись тим, що я їм розкажу. І будуть переконувати інших своїх знайомих і друзів. Їм потрібно доносити правдиву інформацію про Україну», — пригадує батько Володимир Цибух.
Іра дуже любила Донеччину, називала її справжнім козацьким краєм. Тут народилася художниця Алла Горська, яку вона дуже шанувала і наводила як приклад зрілої трансформації, навернення до українського коріння. Як казала Іра, Донбас був першим місце, де почала проростати її ідентичність.
Жартувала, що, знайомлячись з людьми, іноді каже, що вона не зі Львова, а з Макіївки.
Тоді ж, у цих перших поїздках, отримала свій позивний: носила на шиї чеку, кільце від гранати, подарунок від бійця, в якого була палко закохана, — і побратими, по-доброму піджартовуючи, почали називати Чекою.
У 18 років, навчаючись на 2 курсі кафедри журналістики та засобів масової комунікації Національного університету «Львівська політехніка», перевелася на заочне і переїхала до Києва. Ще під час навчання, у 2017 році, долучилася до команди «Суспільного», яка реформувала канал. Була викладачкою інформаційного мовлення і медіаграмотності в Суспільній академії. Працювала з регіональними філіями, втілювала грантові проєкти і знімала документальні фільми, була медіатренеркою. Поза роботою брала участь в освітніх проєктах, де розвивала критичне мислення й медіаграмотність дітей у школах.
Водночас як волонтер і медик-доброволець і далі їздила на фронт, поєднуючи війну та цивільне життя.
Ірина Цибух разом з бійцями-добровольцями ДУК «Правий сектор» Василем Сліпаком (Міфом) і Валерією Бурлаковою на позиціях біля шахти «Бутівка» на Донеччині. Через три дні Міф загинув.
У 2020 році Чека приєдналася до «Госпітальєрів» і пройшла повноцінний вишкіл для бойового медика в батальйоні.
Того самого року вступила в Київську школу економіки на програму «Публічна політика» і планувала писати магістерську роботу про пам’ять і меморіалізацію. Вона взагалі була дуже дієвою, мала багато планів та ідей. Але реалізувати задумане завадила повномасштабна війна.
Велика війна
Російське вторгнення застало Ірину Цибух на сході України: 22 і 23 лютого 2022 року в Покровську та Краматорську презентували її документальний фільм «Відстань» про життя і потреби підлітків з віддалених сіл Донеччини й Луганщини, яким бракує інклюзії та доступу до базових потреб: хорошого транспортного сполучення з райцентром, щоб відвідувати гуртки, басейн, торгівельний центр, ходити в кіно.
24 лютого презентація мала відбутися в Сіверськодонецьку, а наступного дня — в Києві. Іра розповідала згодом, що ця презентація мала стати однією з найважливіших подій у її житті. Вона хотіла вдягти красиву сукню і підбори. На прем’єру запросили впливових людей, менеджерів, відповідальних за зміни простору й інклюзію для підлітків, які народилися в селах.
«Ця презентація мала стати піком моєї кар’єри. Але її не сталося…» — писала Іра.
Міста і села, в яких жили герої її фільму, невдовзі опинились у російській окупації, а Чека виїхала евакуаційним потягом з Краматорська разом з дітьми з інтернатів, а тоді повернулася до лав добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри».
З перших днів повномасштабної війни Іра працювала на Київщині. Евакуйовувала дітей з батьками, маломобільних з пішого переходу в Ірпені та з напрямку Баришівки. Згодом казала, що якоїсь миті, сидячи біля лікарні в Академмістечку, куди привезла чергового евакуйованого, відчула шалений страх, що все втрачено. Що російські війська підійшли так близько і Київ ось-ось окупують.
«Досвід бойових дій після 24 лютого не був схожий на мій попередній, — розповідала госпітальєрка згодом. — Це була така динамічна, насичена війна, що в мене був стан апатії. Було відчуття апокаліпсису, відчуття, що ми самотні в цій війні і не зможемо перемогти, нас атакує величезна армія, яку ми не здатні стримати. Мені здавалося, що я от-от загину.
Але влітку 2022-го команда 5-го екіпажу оновилася. Ми маємо 5-й номер, бо це була п’ята швидка, яка приїхала під Київ. Ці люди підтримали мене, витягнули з депресії, змусили повірити, що якщо ми будемо тренуватися — виживемо».
Далі Іра працювала на Донеччині разом з 503-м батальйоном морської піхоти, потім з десантниками під Бахмутом. Усього Чека відбула 15 ротацій з 5-м екіпажем у Київській, Донецькій, Запорізькій і Харківській областях.
Іра разом з побратимами по 5-му екіпажу, морпіхами з 503-го батальйону і Сергієм Жаданом на сході.
Вони були першою ланкою медевакуації, чергуючи за 7–10 хвилин під’їзду до переднього краю. Ротації в основному відбувалися за графіком, місяць через місяць, що давало змогу відновитися фізично, ментально й ефективніше працювати на фронті.
«Ми евакуюємо поранених з переднього краю — не чекаємо, коли нам їх піднесуть, підвезуть. Кілька днів тому приїхали на точку еваку, на передній, куди недоїздить броня, — описувала свою роботу під Бахмутом Ірина. — Сталося так, що нас викликали зарано, нас засікли — почала прицільно працювати артилерія. Потім стрілецький бій, а ми були без зв’язку із суміжними позиціями, не мали зв’язку зі своїми в той момент. Я стресонула — не було розуміння, що діється, ніхто поруч не знав, що ми там як евак. Дивом лишилися цілі. Була інфа, що старший групи наших бійців — 200. Був поранений, ми надали йому допомогу і знялися. Війна. Усе дуже душно, гидко, складно.
За 15 хвилин після цього жаху ми виїхали до Констахи. І вирішили, що треба купити яйця. Ніби закінчилася твоя онлайн-гра… Але ти не у грі, ти живий. У магазині люди купують продукти. Ти теж купуєш: яйця, кабачки, курагу, водичку. Ти стоїш на касі, ноги в землі. Касир пробиває продукти: піп, піп, піп. Відчуття такої жуті, такої матриці. Тебе чомусь вивалює в цю матрицю, і ти там повинен виживати, вмирати, рятувати життя… А потім хоп — і ти вже купуєш продукти. Чому ти будеш знову вертатися туди, переживати те саме, якщо поруч є інший світ?…».
Найтяжче, за словами Чеки, було в Серебрянському лісі, де доводилося їхати на позиції дуже поганою дорогою, ризикуючи, що кожної миті прилетить, і так само довго евакуйовувати поранених. У тому лісі навесні 2023-го Іра ледь не загинула, коли їх накрили КАБами. Після цього вона й написала свій заповіт, а також інструкцію, де докладно розписала, який вигляд повинен мати її похорон.
Ірина Цибух на фронті.
Про своє перебування на фронті Ірина Цибух записала серію подкастів, які вражають непідробною болючою щирістю.
«Цей подкаст-щоденник — мої переживання, поки готуюся до ротації, перебуваю на війні, рятую життя бійців, стикаюся з внутрішніми страхами, розпачем і моментами щастя. Цей проєкт створений, щоб зробити війну більш зрозумілою, показати її через призму дівчини, яка стала на захист країни вимушено, через повномасштабну війну», — зазначила вона в описі до подкасту.
У першому епізоді під назвою «Геройка, смерть і мама» Іра розповідає, що на фронті як парамедик існує Геройка, яка поїхала туди рятувати життя. Натомість для близьких вона завжди буде маленькою Іринкою. Адже мама не народжувала її геройкою у формі. Вона народила Іринку — «артистичну, з густим волоссям. Пухкеньку і хитрувату».
Згорнувшись калачиком на дивані у батьківському домі, вона крізь сльози розповідає про те, як щоразу перед ротацією на фронт їде додому, щоб попрощатись на випадок загибелі, про силу своїх рідних і водночас про їхній кровоспинний страх втратити близьку людину. Про те, що розуміє, як нестерпно тяжко і страшно батькам відпускати її на війну, але не може не їхати.
«Ніхто з них не уявляє, як страшно мені помирати, поки я вдома, — зізнається Іра. — Мені важко прощатися щоразу, я захлинаюся в любові до них. Це момент безмірної вдячності людям, які єдині люблять мене непідробно. Коли я плачу, плаче не парамедик у формі, не посестра Чека, а та маленька Іринка — донечка, якій так страшно розчарувати маму і зробити їй боляче. Принести звістку про свою смерть».
Ірина Цибух з мамою.
У інших подкастах Іра говорить про втрату побратимів на війні, який вигляд мають ротації на Донеччині, про те, як довелося допомагати шістьом пораненим одночасно, про любов і про те, чому на війні не мають значення усі тривоги, які так дістають у цивільному житті: кар’єра, соціальний статус, успішність, гроші чи зовнішність.
У її соцмережах, численних інтерв’ю, подкастах багато рефлексій про війну та участь у ній. В одному вона каже: «Зараз хочеться пам’ятати, що я тут роблю, як я тут опинилась.
Війна — це такий мій спосіб усвідомити свободу, яка дозволяє бути такою, як я хочу. Мені не потрібно трішки свободи, я хочу всю, і тому я є парамедиком для тих людей, які за неї борються. Моя особиста свобода зараз залишається невідстояною, і поки в країні війна, ніякі процеси, за які варто переживати, не мають достатньо ваги, щоб повертатись до них, коли нічого ще не закінчено.
Тут, на війні, після еваку видихаєш. Знімаєш броню, відчуваєш, як вітром проганяє по твоїй мокрій спині. З душі сходить тягар врятованого життя, а з тіла — дві плити, які захищали легені й серце від уламків чи куль.
У цивільному житті, як тільки закінчується одне завдання, продовжується або починається тривога за наступне. Я ніби ніколи не зупинялась, не відстоювала себе, не відпочивала, не дозволяла собі брати перерву.
Після еваку, знаєте, що треба? Переодягнути одяг, зробити чай, помити руки перед тим всім і відмити ножиці від крові. Бажано поприбирати в машині, якщо є сили. Все це з відчуттям спокою і вдячності за те, що все минуло гут. Ця рутина після завдання дозволяє усвідомлено прожити минулий стрес, допомагає умиротворитись і не тривожитись про наступного пораненого. Єдина наша задача і пріоритет сьогодні — це життя пораненого бійця».
Іра Цибух на фронті
На фронті Іра завжди прагнула бути перфекціоністкою. Намагалася якнайкраще забезпечити свій екіпаж усім необхідним. Дуже любила своїх хлопців і дбала про них. Постійно проводила аналіз, наради, де вони розбирали все, що зробили під час ротацій.
Іра з побратимом навіть зняла і виклала в ютубі відео, де показує переобладнані під потреби евакуації цивільні авто, яких вона нахвала Сучкою та Охтиркою. На пікапи були вшиті броньовані кунги, достатньо довгі, щоб входили ноші, машини обладнали пічками, аби перевозити поранених у теплі й не допустити переохолодження взимку.
«Ми обладнали машину для евакуації дуже сучасно, і це унікальна машина як для першої ланки. Ми працюємо задля евакуації з окопу, можемо надавати допомогу в окопі за потреби, стабілізувати та висуватися на евакуацію в машині. Ми її переобладнали самостійно, попри те, що це перший етап евакуації й дуже рідко таке трапляється. Це повноцінний реанімобіль, у якому можна виконувати всі маніпуляції, які виконують уже в медичній евакуації (це вже наступний етап).
Я цим дуже пишаюся, бо це про особисту відповідальність, лідерство, про те, що не варто чекати на якісь зміни — ми їх робимо самі. Це дуже явно відчувається, коли від тебе залежить людське життя. Ти не чекаєш, бо треба робити тут і зараз. І було б круто, якби кожен відчував саме таку відповідальність і гіперболізував зміни, які від нього можуть залежати аж настільки, що це може врятувати комусь життя.
Принцип нашого екіпажу — бути найсучаснішою й найбільш професійною евакуацією першої ланки. Ми намагаємося диктувати тренд на теплий і обладнаний евак з окопу до медичного еваку. Ми не таксі й не холодна гробовозка, ми — це пікап, переобладнаний до рівня повноцінного реанімобіля», — розповідала Іра.
Іра в кейсеваці.
У дописі в інстаграмі Іра описала, що для неї означає працювати в евакуації поранених з переднього краю:
«Працювати в кейсеваці
це забирати поранених під вогнем артилерії під час бою
це надавати допомогу, віддаючи всю свою любов і підтримку пораненому, щоб хоч трохи втамувати біль, який подвоюється від складного транспортування по ґрунтовій дорозі
це евакуйовувати бійців шляхом, яким більше ніхто, крім L200 не проїде
це передати бійців в зоні умовної безпеки, видихнути на мить і повертатися в пекло за іншими
це почувати велетенську вдячність команді, завдяки якій жива
це амуніція, одяг, волосся, руки, взуття в крові і болоті
це все тіло в гематомах і синцях
це мити машину від крові, замішаної з брудом, що в’їлася в зіржавілі частини пікапа
Як би я хотіла, щоб ви ніколи не читали цей допис. Як би я хотіла, щоб мама не плакала під час розмов зі мною. Як би я хотіла мати пустий зошит, не заповнений прізвищами поранених. А ще хотіла б жити своє класне цивільне життя…».
За самовіддану роботу на фронті Ірину Цибух відзначили орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, який їй вручив президент, орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) і медаллю «За врятоване життя». Також незадовго до загибелі вона стала лауреаткою премії «УП 100. Сила жінок».
Побратим по екіпажу Тарас Лютий, який у цивільному житті працює хірургом у військовому шпиталі у Львові, доєднався до команди Чеки у серпні 2022 року. Він йшов на два тижні, щоб тимчасово замінити медика, що вибув, а залишився майже на два роки і став одним з найближчих друзів Іри.
Побратим Ірини Тарас Лютий.
«Іра дуже добре вміла організовувати процеси, знайомити людей, комунікувати з найрізноманітнішими людьми — від різного рівня командирів до місцевих бабусь, — ділиться спогадами Лютий. — Вона дуже добре вміла переконувати. Заходила в приміщення і починала розповідати командуванню підрозділу, як їм налагодити роботу з медициною. І вони її слухали та робили, як каже Чека, а не як їм розповідали зверху.
Вона ніколи ні під кого не підлаштовувалася. Іра завжди була сама собою. Вона завжди мала свою точку зору, яку могла і вміла відстоювати. Іра, ми всі розуміли, що маємо бути мегаефективними і їхали в той підрозділ, де було найтяжче в той момент, де була найбільша біда. Ми знали, що таке смерть, що таке страх, що означає боятися. Але ми також розуміли, що наш страх може конвертуватись комусь у час. Цей час може конвертуватись для когось у втрачене життя і здоров’я. А життя і здоров’я — це надважливо! Поняття страху поруч з Ірою було відсутнє, як би це дивно не звучало, враховуючи той факт, що я чоловік.
Наші розмови, переговори по радєйці закінчували словами «цьом-цьом, я тебе люблю». Інколи це навіть смішно звучало, особливо коли великий, міцної статури чоловік, як до прикладу наш Борсук, казав по рації «цьом-цьом». Але ми всі розуміли, що це означає і що насправді за цими словами стоїть.
Бо Іра була про любов. Таку любов, таку людину, як вона, складно в житті зустріти. В мене робота закінчується тим, що я йду до Іри… Любов проявляється в самопожертві. Іра показувала нам, як це».
Чи насправді евакуація поранених з поля бою — не раз під щільними обстрілами мінометів чи КАБів, з ризиком ураження фпв-дроном — була тим життям, про яке мріяла ця яскрава молода дівчина? Чи таким вона бачила своє майбутнє?
Іра не раз зверталася до цього питання в інтерв’ю та постах у соцмережах. Це був один з найголовніших меседжів, які вона хотіла донести суспільству.
Вона говорила про відповідальність, обов’язок і любов до країни. Про неможливість жити інакше і стояти осторонь, коли щодня триває страшна кривава війна за її волю та існування.
«Я не хотіла бути на війні ніколи. Я ненавиджу все, що з нами відбувається, і це не моя історія. Я дівчина, яка любить подорожувати й робити освітні проєкти для дітей. Я не людина, яка все життя мріяла працювати парамедиком. Але російська агресія змусила мене стати на захист своєї країни.
Я така ж молода дівчина, як будь-яка у Франції чи Іспанії. Ми відрізняємося тільки тим, що на нашому кордоні тоталітарний режим, котрий напав на країну, яку я дуже люблю. Мені подобається подорожувати, але жити я хочу тут. І тому я захищаю свою країну, тому й готова померти, щоб мати волю у своїй країні», — казала вона в інтерв’ю журналу Elle.
А ще незадовго до смерті зізналася, що хоче мати чоловіка, дітей, власний дім, високі грядки, на яких садитиме помідори. Високі, щоб спина не боліла. Але все це потім, бо зараз найважливіше закінчити війну.
Через рік в Elle вийшла нова розмова з Чекою, опублікували фото Анни Гончарової. На них Іра не у військовій формі, як зазвичай, а в гарній сукні, з волоссям, яке грайливо розвівається по обличчю, і з неймовірно красивими очима.
Ірина Цибух на обкладинці журналу Elle.
Іра була дуже вродливою, завжди намагалася стежити за собою. Коли побратими, повернувшись із завдання, поспішали відпочити, Іра шукала воду, щоб помити голову, і вільну хвилину, щоб нафарбуватися. Її знаменита рожева лопатка давно стала мемом у батальйоні.
У тій фотосесії вона вперше не ховала за довгими рукавами руки. Через постійний стрес і недосип у Іри почалися проблемиз ендокринною системою. З’явилася зайва вага, якої Іра соромилась. А також почалися проблеми зі спиною. Вона тривалий час лікувалась. Турбували не лише фізичні проблеми, а й депресія і тривожність, яка поглиблювалась у тилу.
Чека проходила терапію з психотерапевтом, приймала антидепресанти. Зрештою, змогла справитися з тривожністю.
Емоційне виснаження Чеки стало також наслідком усвідомлення, що до перемоги ще дуже далеко і багато людей не доживуть до кінця війни. Що далеко не кожен готовий на повну, як вона, присвятити себе боротьбі. Іра дуже критично відгукувалася про ухилянтів, які не поспішають замінити виснажених військових. Кожному, хто зараз тримає фронт, теж би хотілося сидіти в Києві й пити лате, насолоджуючись життям, казала вона. Але для цього потрібно, щоб їх було кому замінити. В одному інтерв’ю вона говорила про несправедливу, болючу самотність тих, хто роками тримає фронт, і про те, що українське суспільство не варте чину і смертей наших захисників:
«На війні найстрашніші дві речі. Незворотність смертей, коли приходить усвідомлення, що ти не Бог і не здатен вплинути на ситуацію, як би не хотів, і боєць помирає від поранень. Ти вже нічого не можеш зробити, історія його життя закінчується. Але не закінчується історія життя його рідних — і починається дуже тяжкий процес смутку людини. Я це дуже тяжко переживаю, тому що мій рідний дядечко і мої дуже близькі друзі на війні, і я щоразу дуже емпатично проживаю кожну смерть, бо так само боюся втратити своїх близьких.
А друга річ — це самотність. Це несправедлива самотність, напевно, її варто назвати так, тому що те виснаження, до якого доходять бійці — а вони інколи доходять до стану галюцинацій, дуже серйозних порушень сну, до складного емоційного становища — тому що хтось вирішив залишитися в Києві й пити собі каву. А цей хтось міг би бути змінним для цього бійця, який виснажується вдвічі більше за них обох.
Війську бракує людей, несправедлива самотність трохи вбиває, бо всі на словах дуже підтримують, усі на словах дуже залучені, дуже дякують, усміхаються, кажуть, що ми герої, а насправді в окопах бракує людей, війську бракує людей.
Не треба дякувати, військові — це не якісь інші люди. Зима — це не проблема військових, чергування — це не проблема військових, війна — це не війна військових. Це війна всіх українців, і всі українці повинні бути на фронті. Коли ти аналізуєш цю несправедливу самотність, ці смерті багато в чому не виправдані, бо суспільство їх, може, зовсім не вартує».
Ірина Цибух під час ротації на фронті восени 2022-го.
Тільки напружені і ґрунтовні зусилля призводять до перемоги, вважала Іра. А найважливіше завдання кожного в тилу — підготуватися до участі в бойових діях.
«Єдине, чим суспільство істинно зобов’язане перед військовим — це замінити їх на позиціях, — писала вона. — Час. Кожен отримав у кредит можливість підготуватись і стати професійним, поки переважно менш підготовлені стримували ворога.
Люди. Ми покоління повномасштабної війни Росії проти України. Ми позбавлені вибору. Нас може бути лише два табори: ті, хто загинув, і ті, хто вижив. Табору “ті, хто відкупився”, “ті, хто перечекав”, “ті, хто виїхав у чемоданах у Європку” не існує. Вони ізгої і не вартують демократичних соціальних благ. Їхній пакет прав і свобод має бути обмеженим настільки, наскільки вони за них боролись.
Поразка. Неодмінно станеться, якщо люди не знайдуть у собі сили вступити до війська.
Це війна кожного. У країні великої війни все суспільство — військові».
Ірина Цибух на фронті
Боротьба за пам’ять
Іра часто говорила про смерть, усвідомлюючи, що може загинути в будь-який момент, і неодноразово потрапляючи в ситуації, в яких виживала дивом. Іноді здавалося, що вона змирилась і прийняла той факт, що не повернеться з війни. Звичайно, це лякало її рідних і друзів. За допомогою терапії думки про неминучу смерть відступили, і Чека навіть почала несміливо планувати майбутнє.
А ще вона була переконана, що живі мають обов’язок перед мертвими зберегти пам’ять і гідно вшанувати полеглих. І в цьому бачила своє головне завдання в цивільному житті, коли повернеться з війни.
На ротаціях у Києві Ірина ґрунтовно працювала над темою гідного вшанування полеглих героїв. Говорила, що внаслідок цілеспрямованої російської політики знищення української ідентичності в українців відсутнє поняття і розуміння історичної пам’яті, немає традиції пам’ятування. Переконувала, що політика пам’яті — це справа стратегічна, державної ваги. Збирала команду однодумців. Пропагувала ідею національної хвилини мовчання о 9:00. Говорила про потребу створити якісну мультимедійну та мультифункціональну платформу, з інформацією про полеглих героїв у різній формі.
Іра дуже критично відгукувалася про діяльність (чи радше бездіяльність) державних інституцій, зокрема Міністерства ветеранів, безпосереднім обов’язком яких вважала формування загальнодержавної політики комеморації та вшанування пам’яті загиблих. Державні органи натомість обмежувалися короткостроковими проєктами, коли щось ніби зробили, пофоткали, відзвітували. На думку Ірини, це не ефективна робота інституцій, які повинні стратегічно розробляти концепцію того, що таке пам’ять і політика пам’ятування загалом.
«Треба розуміти дві речі. Перша — суспільство формує пам’ять чи пам’ять формує суспільство? Я скоріше за другий варіант. І друга — те, що ми робимо, воно не для нас, а для майбутніх поколінь. І пам’ятування загалом ми робимо не для загиблих людей, бо вони вже загинули, а робимо для тих, хто буде далі про це все знати. Ми знаємо про це найкраще, тому що є учасниками цих подій, але потім буде багато людей — одного дня, не знаю коли, — вони вже не будуть так активно пам’ятати, як ми. Тому я так вчепилася в цю тему.
Ми були на завданні кілька тижнів тому, і це був перший раз, коли мені було трохи шкода померти, бо по нас фігачили КАБами, по цій локації, де ми чергували мільйон разів, а якщо точніше, то за добу — тридцять. І це було страшно, я відчула, що цього разу ми близько до того, щоб бути пораненими або загинути. І мені стало трохи шкода. Чому? Тому що, знаєте, я не хочу, щоб мій портрет висів на стінах якоїсь української інституції і з маргіналами, які насправді не розуміють, що таке пам’ятування і пам’ять», — казала Іра.
Чека готова була працювати як менеджер у цьому процесі, натомість саме представники національної еліти, науковці мали б формувати ідею загальної стратегії пам’яті й роздавати її усім — від чиновників, учителів до сімей загиблих, військових тощо.
«Радянська колонізаторська політика була націлена на те, щоб забрати в українців пам’ять про самих себе і запропонувати свою альтернативну реальність. Тому ми так мало знаємо про своїх рідних. Нашу пам’ять поколіннями страчували і стирали. І це велика проблема, що вплинула на те, як ми пам’ятаємо. Однак саме наше існування після багатолітньої політики організованого забуття — це і є наш найбільший тріумф.
Смуток за людьми, яких ми втратили, накладає на нас відповідальність.
І це відповідальність живих перед мертвими — свідчити про те, що відбулося, і про зло, з яким ми зіштовхнулися, — пояснювала Іра на відкритій лекції для представників бізнесу, присвяченій темі історичної пам’яті та вшанування полеглих воїнів.— Національна трагедія впливає на нашу ідентичність через жертовність. Ми об’єднані цією жертвою, і вона робить нас частиною зграї. Спільні терпіння єднають більше, аніж спільні радощі. І проживати індивідуальну та групову травму допомагає ритуалізована жалоба. Вона дозволяє відділити теперішнє від минулого й реалізовувати нашу відповідальність. Таким ритуалом може бути якась фізична дія в певному місці з визначеними правилами.
Одним з таких важливих ритуалів є щоденна хвилина мовчання. Вона дає змогу почати свій день із вдячністю тим, хто віддав за нього своє життя».
І те, що українські міста, рідний Іринчин Львів зокрема, о 9-й ранку таки завмирають на хвилину, щоб віддати шану полеглим героям, значною мірою її заслуга.
Церемонія прощання з Чекою теж стала особливою. Вона зібрала сотні людей в Києві й тисячі у Львові.
Ще за рік до загибелі Іра попросила свою близьку подругу, бандуристку Марину Круть скласти список пісень, які мали б співати на її похороні.
«Але нехай там не буде “Червоної рути”, її і так усі знають. Я хочу, щоб кияни роздуплилися і хоч так вивчили щось нове», — написала тоді вона.
Марина виконала прохання Іри. Крізь сльози вона співала пісні біля труни подруги, спершу на майдані Незалежності в Києві, а потім у Гарнізонному храмі у Львові. А люди у вишиванках і камуфляжі довкола у суголосному хорі розділяли сум і біль втрати. То був особливий похорон, зрежисований самою Геройкою. З великою ватрою на Марсовому полі, чаєм, розмовами-спогадами і піснями. Так прощалися і вшановували пам’ять уперше.
«Іра оточувала себе найсильнішими і найкращими людьми. Ми побачили на прощанні з нею багатьох прекрасних людей, її друзів, знайомих, які теж дуже любили нашу доньку. На прощанні з Ірою зібрались тисячі людей, сильні, мужні чоловіки у військовій формі біля її труни не стримували сліз, — каже мама Іри Оксана Цибух. — Це було дуже сильно і щемко. Але я в той момент була зі своєю дитиною. Я притулилась до її домовини і розмовляла з нею. Доцю, як ти мене вчила: мамо, треба жити в моменті, треба жити тут і зараз. Це справжнє життя.
Прощання з Іриною Цибух у Михайлівському соборі в Києві.
Вона дуже рідко казала нам, що біля них розірвались якісь снаряди чи ще про якусь небезпеку. Вона оберігала нас, бо знала, наскільки сильно ми переживаємо за неї. І лише згодом, коли ми побачили ось цей лист-інструкцію, який вона написала, що робити у випадку смерті, ми усвідомили, як часто вона була в небезпеці.
Іра далі мене вчить і дивує своєю глибиною та мудрістю. Щоразу, йдучи на інтерв’ю чи якусь зустріч, я перечитую її пости, слухаю її інтерв’ю і дивуюсь, як вона могла вирости настільки глибокою. Вона Є і завжди буде з нами. Іринка нас веде…»
«Свобода — це найвища цінність, — написала у прощальному листі Ірина Цибух. — Найбільше, за що хочу сказати дякую собі, батькам, брату, рідним і друзям, — дякую, що дозволяли мені бути вільною, жити те життя, яке хочеться.
Щоб мати свободу, треба мати ще інші цінності, треба розуміти себе, добре знати, хто ти для себе є, що таке особисте щастя і як тобі до нього дійти. Маючи відповідь на ці запитання, найважливіше залишається йти. Сьогодні тут, на Донеччині, я на шляху, тут є собою і роблю те, що хочу. Насправді більше нічого не має значення, тому цей лист додається так просто — у цей момент, як і у той, коли це станеться, мені не шкода померти, бо нарешті живу те життя, яке хотіла б.
Сьогодні усе позаду, моє життя закінчилось, і мені важливо було пройти його гідно: бути чесною, доброю, люблячою людиною. Сьогодні ми працюємо для героїв, і це гарна змога підтвердити свої цінності — бути дійсно тою людиною.
Дякую кожному, хто любив і підтримував мене. Не сумуйте за мною, життя дуже коротке, якщо воно продовжується після смерті, то побачимось.
Щоб мати силу бути вільною людиною, треба бути сміливим. Бо тільки сміливі мають щастя, і краще ж вмерти біжучи, аніж жити гниючи.
Будьте гідними подвигів наших героїв, не журіться, будьте сміливими!
Цілую, ваша.
08.04.23. Донеччина».
Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові
Джерело: lb.ua