З початком повномасштабного вторгнення діти стали для дорослих одним з інструментів отримати відстрочку від мобілізації. Згадаймо історію з різким збільшенням справ у судах про позбавлення матері права виховувати дитину на користь батька. У Білгород-Дністровському міськрайонному суді з 2022-го по 2024 рік ухвалили понад тисячу рішень, які дозволяли чоловікам призовного віку уникнути військової служби. Усе почалося з «послуги» для моряків, яка перетворилася на повноцінну схему ухилення для чоловіків зі всієї України. Наприкінці липня 2025 року кілька її учасників уже отримали вироки Вищого антикорупційного суду. Незаконну схему уникнення мобілізації викрили в Мар’їнському суді Донецької області, в якому ухвалювали фіктивні рішення про розірвання шлюбу, позбавлення матерів батьківських прав і встановлення факту, що батько сам виховує дитину.
Якщо в цьому випадку йдеться про внутрішньосімейні справи, то є й інший потенційний механізм — усиновити або, приміром, взяти під опіку дитину-сироту чи дитину, позбавлену батьківського піклування, що так само дає право на відстрочку. А це вже геть інша історія. Чи стала вона масовою і що про це говорять спеціалісти, які працюють у сфері прав дитини, та самі усиновлювачі.
Ілюстративне фото
Під опіку
Її привезли в евакуаційному потязі зі сходу. Вдома вона отримала поранення і так опинилася на колісному кріслі. Батьки хоч приїхали з донькою, не опікувались нею — і дитину вилучили зі сім’ї. Поки триває процес позбавлення їх батьківських прав, дівчинка перебуває в центрі соціальної підтримки. Уперше Лариса побачила п’ятирічну Аліну (імена змінені на прохання героїні) на святкуванні Дня святого Миколая. І відтоді взяла на себе її реабілітацію — або сама оплачує лікарів і курси в реабілітаційних центрах, або шукає допомогу.
— Аліна потребує родини, щоб серйозно займалася нею. А для цього слід мати бажання і фінансові можливості. Я знаю, що охочих узяти в сім’ю дитину з інвалідністю в Україні небагато, хіба що це люди роблять свідомо з великої любові до дитини чи мають якісь внутрішні переконання, — каже Лариса.
Проте кандидати, які зацікавилися дівчинкою, вже є. Та замість того, щоб радіти, Лариса визнає, що стривожена. Уперше вона побачила потенційного опікуна, коли він з дружиною прийшов подивитися на дитину здалеку. Тоді одразу були моменти, які впали їй в очі.
— Приміром, жінка не промовила ані слова, йшла за чоловіком на метри два позаду. Коли навіть і хотіла щось сказати, він їй показував знак «мовчи» і все. Відчувалось, що він ініціатор цього всього. Але ж нормальна подружня пара таке рішення приймає разом, бо саме на жінку часто падає навантаження, пов’язане з дитиною. А його дружина, здавалося, взагалі не має права голосу, — розповідає Лариса. — Коли я спитала, чи вони хочуть удочерити дівчинку, то чоловік відповів: «Ні-ні, тільки взяти під опіку». А опіка в нас така, що дитину можна повернути в будь-який момент, розумієте? Чоловіку десь 43–44 роки, вони мешкають у селі. Я не можу зрозуміти їхню мотивацію, чому вони наважилися на цей крок. Тим паче, що в них є син, який має якісь порушення. Чоловік каже: «Ось і йому не буде сумно». Дивно звучить. І він дуже наполегливий. Усе це виглядало підозріло, і мені здається, що насправді опіка в цьому випадку насамперед для страховки від мобілізації. Вважайте, так мені підказує моя інтуїція, заснована на багатому досвіді спілкування з людьми.
Зрештою, ця тема тим і складна, що в ній багато всього базується на відчуттях і здогадках, які непросто формалізувати.
Дивні цифри
Коли влітку 2022-го процеси усиновлення відновили, Дар’я Касьянова, голова правління Української мережі за права дитини й програмна директорка «СОС Дитячі Містечка Україна», почала отримувати чимало повідомлень від чоловіків про усиновлення чи опіку над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування. Тоді, розповідає вона, ті навіть не приховували мотивів.
Дар’я Касьянова
— На питання, яка дитина вас цікавить, відповідали: будь-яка. Подібну комунікацію я не продовжувала, намагалась пояснити, що це рішення на все життя і для дитини, і для них. Пропонувала їм звернутися по консультацію до Служби у справах дітей, — каже вона.
Сплеск цікавості до сімейних форм виховання з боку чоловіків помітила і тренерка з навчання потенційних усиновлювачів і опікунів Любов Лоріашвілі. До 2022-го в Київському центрі соціальних служб для дітей та молоді, де вона працює, навчання проходили плюс-мінус дві сотні потенційних кандидатів. З початком повномасштабного вторгнення їхня кількість зросла — у 2022 році в Києві їх було вже понад 330 пар, самотніх чоловіків і жінок. Тоді, за словами Любові, нова хвиля людей прийшла з думкою допомогти дітям війни.
Наступного року кількість претендентів, що пройшли курс, перевалила за чотири сотні. Саме тоді тренери і помітили незвичну активність. Навіть почали вести для себе окрему статистику: рахувати самотніх чоловіків і тих, хто прийшов на навчання, маючи згоду дружин на усиновлення чи опікунство. Та показала наступну картинку: якщо у 2022 році навчання завершили 8 чоловіків, то 2023-му — уже 26, а 2024-му — 28. Причому здебільшого йшлося саме про опікунство. Можливо, через те, що в разі оформлення опіки легше шукати дитину, можна швидше забрати її, та й повернення простіше, бо дитина фактично залишається «державною».
Раніше протягом року опіку оформлювали хай троє-четверо чоловіків, а тут почало доходити до бійок за чергу на навчання і звинувачень, що центр затягує процес. Вони лунали з боку саме одиноких чоловіків і чоловіків зі згодою дружин, які оформлювали документи на себе, каже Люба.
Загалом за ці три роки тренери Київського центру стали свідками різних ситуацій. Декотрі були прозорими. Один хлопець прямо зізнався, що ідею з усиновленням подала мати. Вона працює в інтернаті і знала про відстрочку. Спочатку вони з дружиною відкидали це. Але дітей в них не було, вони саме робили ремонт у квартирі й одна думка зродила іншу. Пара пройшла навчання, проте в списку кандидатів їхнє прізвище так і не з’явилось. Або був претендент, який на питання, що він робитиме з маленькою дитиною, відповідав: «А що з нею робити? Погодував — і вона спить цілий день». Помітний був і підвищений інтерес з боку медичних працівників. Але найбільше сумнівів викликали випадки, коли приходив чоловік, дружина якого вже кілька років перебувала за кордоном.
Любов Лоріашвілі
— Я розумію це так: сім’я живе на дві країни, і, можливо, вони бачать у цьому шанс возз’єднатися. Дружина повертатися не хоче, бо вже влаштувалась там. І з’являється сімейне рішення — прийняти дитину, — пояснює Любов. — Причому розглядають вони дітей саме невеликого віку, тому що їм здається, що з ними буде менше клопоту: їх легше вивезти, вони легше адаптуються в іншій країні, походять у садочок, вивчать мову, підуть до школи. До нас навіть приходив кандидат, дружина якого спеціально повернулась в Україну на кілька днів, щоб розповісти тренерам, яку дитину треба чоловікові. До слова, хотіли маленьку — не старшу за 5–6 років. На що ми мусили пояснювати: «До чого ви в цьому процесі? Ми розглядаємо вашого чоловіка як самотнього, тут і зараз. Якщо вас це не влаштовує, подавайте документи разом».
Або з останнього. До розмови приєднується колега Любові:
— Дзвонить чоловік: «У вас є онлайн навчання?». — «Немає, потрібна тільки особиста присутність». — «А як до вас приїжджати? Небезпечно ж. Я живу в Борисполі — це кілька блокпостів і ТЦК чергують…». А дитину ми вам по пошті перешлемо, якось так. Тому, звісно, це злить.
Люба продовжує:
— Зрозуміло, що ми не можемо в кожному бачити потенційного злочинця, тому, як і в інших випадках, насамперед оцінюємо, чи є в чоловіка ресурс, чи здатен він впоратися з дитиною, задовольнити її потреби. Часом мотивація справді незрозуміла, хоча людина й озвучує таку гарну мету, як врятувати дитину. Але є певні моменти, які змушують сумніватися. Приміром, коли людина запевняє, що готова взяти будь-яку дитину. Відсутність обмежень завжди викликає питання.
Складніша історія з подружжями. Їх, за статистикою, серед кандидатів найбільше. Ось, приміром, за даними Державної служби у справах дітей, на кінець 2024 року загалом на обліку перебували 2399 кандидатів на усиновлення, з яких 1932 подружні пари і 467 одиноких громадян. До слова, скільки з одиноких громадян чоловіків, а скільки жінок — статистика замовчує. Принаймні у відповіді на наш запит такі цифри служба не надала. Але повернімося до пар.
— Серед них, приміром, є певна категорія, коли, скажімо так, жінка хоче захистити свого чоловіка від мобілізації, — каже Дар’я Касьянова. — Але все одно всі випадки дуже різні. Не виключаю, що відстрочка — один з факторів, який підштовхує на цей крок тих, хто раніше розглядав можливість усиновлення чи опіку, але не наважувався. І люди хочуть поєднати для себе щастя і безпеку. Може, фантазують, що все співпаде: і дитину полюблю, дбатиму про неї, і не треба буде йти у військо. Але це дуже складна і ризикована історія. Бо скластися може геть не так, як собі уявляєш.
Догляд за дитиною з особливими потребами.
І як перевірити мотив, дуже складне питання.
— Тренери не боги, і неможливо просвітити всіх, як на рентгені, — каже Люба. — Навіть коли ми провокуємо на щось і прямо питаємо: «Ви хочете всиновити, щоб уникнути мобілізації?», у відповідь чуємо: «Ви не праві, ви помиляєтеся». А коли питаєш, чому так довго чекали, то кажуть: «Раніше стільки дітей не було, війна ж». Але діти були завжди, а тих, хто втратив батьків через війну, зазвичай беруть під опіку родичі.
Нині в Україні близько 15 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, яких можна всиновити. За даними Державної служби у справах дітей, минулого року 7 130 дітей взяли під опіку або піклування, 865 улаштували в прийомні сім’ї, 1160 — у дитячі будинки сімейного типу. Усиновили 1270 дітей.
Це вочевидь краще, ніж у провальні 2022-й і 2023 роки, коли усиновлень було 752 і 970 відповідно. Але все одно менше, ніж до повномасштабного вторгнення, і в рази менше, ніж у довоєнні роки. Скажімо, того самого 2013-го в Україні всиновили 3 000 дітей.
— Як бачимо, діти є. А черга на них чомусь не стоїть. Точніше так, кількість кандидатів збільшилась, якими б не були мотиви. Проте якщо дивитися на профіль дитини, яку шукають, то це, як і раніше, маленька дитина, в ідеалі дошкільного віку, одна, максимум дві, здорова, красива і дівчинка. І так, на таких дітей черга є, — каже Дар’я Касьянова.
На відміну від підлітків 11–17 років, яких 10 тисяч з тих 15. Проте дітей цієї вікової категорії готові всиновити лише 13 % кандидатів. Тож так чи інакше якісно ситуація в останні три роки не змінилася.
«Є високий ризик втратити велику кількість дітей, які виїхали, які залишилися на окупованих територіях, яких вивезли в Росію»
Складний шлях
Якщо випадки, коли людина намагається використати усиновлення чи опікунство, щоб отримати відстрочку, є, то чи може це явище бути масовим? Навряд чи з огляду на те, який це складний і довгий шлях, вважає Дар’я Касьянова.
— Система має певні запобіжники. Це процедурні моменти, які дозволяють професіоналу оцінити наміри сім’ї та відсікати на вході людей, які приходять з тою чи іншою хибною причиною, — пояснює вона.
Йдеться про збір документів, і вже навіть на цьому початковому етапі певна кількість претендентів відсіюється. Наступне сито — навчання, під час якого тренери спілкуються з родинами і можуть помітити якісь речі.
— У тому числі бачать людей, яким насправді не можна давати дітей за жодних обставин, навіть якщо вони прийшли з найкращими намірами. І тут уже справа не в мотивації, а в можливостях впоратися. Професійний тренер здатен уловити маркери, які вкажуть, є вони чи ні, — пояснює Дар’я.
За результатами перевірки документів, житлових умов і проходження навчального курсу служба у справах дітей готує висновок, який містить і рекомендації від тренерів про те, чи може людина або пара виховувати дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Якщо він позитивний, то кандидатів беруть на облік. І тільки після того можна розпочинати пошук — ознайомлюватися з інформацією про дітей, телефонувати в соцслужби і їздити на знайомства. Це все час.
В усиновленні, крім досудової частини, яка вміщує перелічене вище, є ще власне судова. Вона, каже аналітикиня Dejure Катерина Грищенко, здебільшого формалізує попередній етап.
Катерина Грищенко
— Суддя перевіряє всі документи, підстави, на яких відбувається усиновлення, якщо дитина вже доросліша, то запитають її згоду. І в більшості випадків це рішення на користь усиновлювача. Проте суддя — це ж не принтер, який просто друкує рішення. Якщо він побачить, що є ознаки зловживання правом, то має відреагувати, — пояснює вона.
Такі прецеденти вже є. У червні Людмила Волинець, експертка у сфері захисту прав дитини, опублікувала пост у соцмережі про розгляд судом справи про усиновлення. Тоді суддя зробив висновок, що подружжя намагалось уникнути інших обов’язків громадянина України і саме це стало основною причиною усиновлення. Що найгірше, на той час дитина вже кілька місяців була в родині під опікою. Тож постало питання про те, щоб перервати «тимчасову опіку до усиновлення» і відібрати дитину. «Але як це зробити, законодавство не визначає», — писала вона. І дитина стає заручником у подібних історіях.
— Не виключаю, що хтось помилково думав, що отримати відстрочку через усиновлення чи ту саму опіку простіше, ніж вдатися до інших варіантів. Бо ж усюди писали: усиновлювачі, опікуни, батьки-вихователі — усі вони мають право на неї, — розмірковує Любов Лоріашвілі, намагаючись знайти відповідь на питання, чому люди наважуються на цей крок. — Знаю навіть випадки, коли чоловіки одружувалися з жінками, у яких були діти, щоб потім їх усиновити. Але вони не врахували, що для відстрочки необхідно усиновити саме дитину-сироту або дитину, позбавлену батьківського піклування, а усиновлення дитини дружини такого права не дає. Тепер вони не можуть відмовитися від батьківства, від аліментів, бо усвідомлювали, що дитина не народжена від них і прийняли її.
Водночас легше тим, у кого дитина вже була під опікою, яку можна просто переоформити. Тому несподівано з’ясовується, що дружина, яка була опікуном, більше не може виконувати свої обов’язки, і треба, щоб ним став чоловік. Або з діда знімають опіку, оскільки в нього нібито погіршився стан здоров’я, і опікуном стає дядько. Це не поодинокі випадки, каже Любов Лоріашвілі.
— Або візьмемо внутрішньосімейне усиновлення, яке збільшилося у 2022–2023 роках. Начальники служб у справах дітей розповідали, що до них зверталися чоловіки, які шукали самотніх, багатодітних жінок у скрутному матеріальному становищі, які погодяться на шлюб, усиновлювали цих дітей і виїжджали з країни, — розповідає Дар’я Касьянова.
Багатодітна мама з дітками. Ілюстративне фото
Усиновлення під час війни. Досвід двох родин
Говорити ні
Чи спрацюють запобіжники, закладені в механізмі влаштування дітей у сімейні форми виховання, багато в чому залежить від самих виконавців і їхніх рішень на кожному етапі.
В історії Аліни, на думку Лариси, проблема саме в цьому. За її словами, служба у справах дітей була позитивно налаштована до потенційного опікуна дівчинки, який справив на неї таке неоднозначне враження.
— Насправді найбільше мене збентежила саме її позиція, адже служба мала б бути зацікавлена знайти дитині хорошу родину, — каже вона. — Приміром, цей чоловік називає себе реабілітологом-мануальником, переконує, що поставить Аліну на ноги. Але такі експерименти лякають. Бо коли я згадала, що дівчинці потрібен вертикалізатор, то він навіть слова такого не знав. Питаю в соцслужб, чи бачили вони якісь документи, які підтвердили б медичну освіту. Відповідь: «Ні». Виявилось, її просто немає.
Лариса переконувала службу ретельніше перевірити кандидата, з’їздити додому, подивитися, навіщо беруть дитину, розпитати сусідів.
— А мені відповідають: «Це не в нашій компетенції». І ніхто не переймається, чи є в тому селі інклюзивний садок, чи є інклюзивний клас у школі і чи немає ризику, що дитина просто сидітиме вдома. А вона ж розумна, їй потрібна соціалізація! Зрозуміло, що сім’я для дитини — це краще. Зрозуміло, що у нас реформа закладів. Але навіщо хапатися за перших ліпших людей і казати: «Давайте вже завтра віддамо дитину». Я отримала опір саме від соціальних служб: немає чого мені пхати носа в цю справу, «треба віддати будь-кому, хто її хоче, тому що потім її взагалі ніхто не візьме, бо вона неходяча». Такий підхід обурює.
— Дійсно, є різні ситуації. Десь з корупційним складником. Приміром, сім’я забирала під опіку одну дитину і тільки потім дізналася, що в тої є брати і сестри. Але конкретні люди чи служба у справах дітей не захотіли віддавати під опіку цій родині всіх, розділили дітей і вже мали кандидатів на них. Бо вони маленькі — на таких черга, ну і плюс зіграв фактор відстрочки, — каже Дар’я Касьянова. — Десь не дуже якісно підходять до влаштування дітей у сімейні форми — а фактично розпихують їх по різних сім’ях. Бо таку задачу отримали від керівника або просто переоцінюють власний вплив. І діти починають страждати від насильства, оскільки батьки вже не спроможні впоратися. Умовно, була прийомна сім’я з двома дітьми, а їм додали ще вісім одночасно, зокрема, з інвалідністю або з попереднім досвідом перебування в якійсь іншій сім’ї. І все.
Дар’я Касьянова
Водночас справді непросто відмовити людям, якщо за формальними ознаками, як-от: здоров’я, доходи, наявність житла, відсутність судимості — вони мають усі умови прийняти дитину, погоджується вона.
— Але треба навчитися говорити ні. І це також результат — не допускати деяких кандидатів на етапі входу. Проте це треба робити з повагою до людей, обґрунтовано і з поясненням, чому так. Бо ж насамперед ми повинні орієнтуватися на найкращі інтереси дитини, про які весь час говоримо. А для цього відбір має бути кваліфікований і професійний, а не формальний.
Це стосується багатьох речей, зокрема тривалості навчання.
— Ми постійно вислуховуємо претензії, бо тримаємося за довге навчання, — розповідає Любов Лоріашвілі.
Це цілий день занять раз на тиждень — і так два з половиною місяці, десять тренінгових тем, багато домашніх завдань.
— І буває, що в процесі люди змінюють думку, — продовжує вона. — Навчання не може бути два-три дні поспіль і все, як хоче дехто. Бо людина має відрефлексувати ситуацію, зважити все, щоб це було усвідомлене рішення. А для цього потрібен час.
Або візьмімо висновки, які готують для кандидатів, про те, що вони можуть бути усиновлювачами чи опікунами.
— Я кажу про якісні висновки, зроблені разом з кандидатом, щоб він розумів свої сильні і слабкі сторони. А не такі, коли всім пишуть однакове, як під кальку. Минулого року Міністерство соціальної політики намагалося максимально спростити процедуру, прибравши це. Але громадські організації були категорично проти, — каже Дар’я Касьянова.
Висновки відстояли, проте певні послаблення все ж відбулися. Раніше тренери з усиновлення писали у своїх рекомендаціях, якого віку, статі, скількох дітей має ресурс узяти конкретна людина, і на це орієнтувалися служби під час пошуку дитини. Зараз уже такої офіційної вимоги немає, як і обмежень.
— Це вже завело нас у пастку. Приміром, є сім’я, чоловіку та дружині десь по 47–48 років, своїх дітей немає. І вони вирішили піти шляхом усиновлення, причому прийняли в родину одразу трьох. А за кілька місяців прийшли і сказали: «Ми більше не можемо». Подивилися в рекомендації — і дійсно, їм радили одну дитину. Але вони не змогли знайти одну й узяли трьох. Або ситуація, коли сім’я хоче «тільки маленьку дитину і тільки дівчинку», а в них насправді є потенціал і ресурс для підлітка. Радимо: «Спробуйте. Ми вважаємо, що вам буде простіше з ним». Але у відповідь: «Ні, ми хочемо маленьку». Далі з’ясовується, що вони і справді не змогли впоратися з малечею.
І варто було б принаймні повернути ту норму, бо її відміна не на користь дітям, особливо за нинішніх обставин, вважає Любов Лоріашвілі. Такі тренери, як вона, усе одно дають рекомендації стосовно віку та кількості дітей кандидатам, які мають ресурс бути прийомними батьками, в надії, що їх почують. Але, зрештою, ті потім роблять по-своєму. А хибне рішення дорослих обертається ще одним травматичним досвідом для дитини — поверненням.
— Майже всі наші кандидати, орієнтовані на дітей, до них добралися. Там, де були якісь не явні, але маячки, маємо повернення, — розповідає Люба. — Хоча, попри все, воно досить неочікуване для нас. Пара проходила навчання на опікунство, і ми рекомендували їм брати дитину меншого віку, ніж вони хотіли. Подружжя пішло на усиновлення, де немає обмежень, і взяли старшу дитину, вивезли її за кордон. З татом, на якого ми власне і робили ставку, у дитини склалися справді хороші стосунки. З мамою ні. Тепер уявіть, дитину привезли з безпеки сюди і знову відправлять в інтернат.
Є ще один момент.
— Сьогодні право на відстрочку є в усиновлювачів, опікунів, прийомних батьків, але ж ніхто не гарантує, що завтра Верховна Рада не забере його. І питання, що вони тоді робитимуть? — каже Дар’я Касьянова. — Тож моя позиція така: важливо на все дивитися в комплексі і, як я вже казала, навчитися якісно і з гідністю давати відмови людям, які ще не готові до того, щоб прийняти дитину в сім’ю. Що точно справі не допоможе, то це за замовчуванням вважати всіх злочинцями й ухилянтами. Бо це нагадує мені стару дискусію про те, що прийомні батьки (вони отримують фінансову підтримку від держави. — LB.ua) беруть дітей виключно заради грошей. Але ж це неправда, бо якби так, усіх дітей вже розібрали б. І людям, які в бідності, дитина не допомагає подолати її, а тільки загострює ситуацію.
Так чи інакше, але підозри посіяні, і деякі кандидати нарікають, що в процесі усиновлення стикаються з безпідставними звинуваченнями в спробах використати це задля убезпечення себе від мобілізації і зневажливим ставленням. І це обернений бік цієї історії.
Діти у містечку «Отрадне» — дитячому будинку сімейного типу в Харкові.
Дар’я Касьянова: «Повертати дітей стає все складніше й буде ще гірше»
Під підозрами
Катерина (ім’я змінено на прохання героїні) з чоловіком прийшли до думки про усиновлення після загибелі сина. Хотіли зробити щось у пам’ять про нього, дати родину тому, хто вже народився і просто зараз потребує допомоги. Бо ще багато сил, різних ідей, і ми дуже любимо дітей, каже вона.
Збирати документи подружжя почало ще напередодні ковіду. Але пандемія сильно загальмувала процес і зрештою папери «згоріли». А далі повномасштабна війна, яка захопила пару в США.
— Мій чоловік — айтішник, ще до повномасштабного вторгнення багато років працював у Польщі, потім його перевели до США, і так ми опинилися в Америці — розгублені й розчавлені нашою родинною ситуацією. Зголошувалися на будь-які пригоди, які нам пропонували, щоб відволіктися від сумних думок, і виношували мрію про дітей.
У 2022 році, коли процеси усиновлення в Україні відновилися, наважилися на другу спробу. Катерина повернулася додому, влаштувалася на роботу і знову запустила процедуру. На навчання для потенційних усиновлювачів потрапила у 2023 році.
— У нас були різні люди в групі. Приміром, прийшов чоловік, який відправив дружину і дітей за кордон, а сам планував оформити опікунство над 15-річним підлітком. Це був син його сусідів. Батьки хлопця загинули від влучання снаряда, він вижив, але дуже постраждав, лишився на колісному кріслі. Той чоловік його виходжував і вирішив взяти під опіку, бо родичі відмовилися займатися ним. Була дівчина, яка хотіла усиновити біологічну дитину чоловіка, який загинув під завалами. Багато пар, що збиралися відкрити ДБСТ; дружина військового, яка оформлювала на себе прийомну сім’ю; чоловік з дружиною, які хотіли немовля. Мені тоді не здалося, що в когось з них могли бути якісь нечесні мотиви…
Віталій та Тетяна Коломійці з усиновленими дітками
Після завершення навчання Катерина отримала рекомендації від психолога, що найкращим для неї буде прийняти в сім’ю дівчинку або хлопчика і дівчинку від 9 до 15 років. Не з першого разу, але вона натрапила на анкети брата і сестри, які знайшла на сайті Мінсоцполітики, — хлопчика семи років і дівчинки десяти. Дивилась на їхні світлини і не могла повірити, як вони схожі на неї. Але у знайомстві з Олею і Сашею (імена змінені на прохання героїні) служба у справах дітей їй відмовила. Спочатку одного разу, потім удруге: хлопчик замалий. Але ж ними ніхто не цікавився. І Катерина наважилася піти до тренерів з проханням знизити вік у рекомендації. Умовляла, переконувала, аж поки ті не погодилися з її аргументами. І вона нарешті отримала таке бажане направлення на знайомство з дітьми, пошуки яких тривали кілька місяців.
Напередодні першої зустрічі Катерина хвилювалася. Бо ж потім у неї буде лише 10 днів, щоб ухвалити рішення. Думала: «Боже, я чоловіка вибирала довше». Вони зустрілись у кабінеті працівників соцслужби. Дітей привела мама-вихователька дитячого будинку сімейного типу, в якому тоді перебували брат і сестра. Підтримати їх прийшли й інші діти з ДБСТ. Усі тіснилися в одному приміщенні, Катерина намагалися спілкуватися з Сашею і Олею. Але їй вистачило побачити їх, щоб зрозуміти — це її діти.
Увесь цей час Катерина була на зв’язку з чоловіком, вони обговорювали кожен крок і все вирішували разом, хоча усиновлення вона оформлювала на себе. З дітьми він познайомився онлайн.
На початках Оля з Сашею виглядали розгубленими і схвильованими. І хоча Катерина постійно приходила до них, та діти сприймали її радше як волонтерку. Здавалося, вони не вірять до кінця в те, що їх хочуть усиновити. Саша був більш відсторонений і закритий. А Оля тривожна і відкритіша. Вона відверто казала: «Якщо ти не захочеш нас забрати, то хай нас уже просто віддадуть у центр. Я не витримаю ще однієї сім’ї, ще одного ДБСТ. Краще вже більше жодних батьків».
До певного часу все складалося добре: двоє гарних дітей, усі одне одному подобаються. Юрист допоміг Світлані скласти позовну заяву для суду та зібрати пакет документів, їх прийняли. А потім раптом усе поламалося.
— Коли я одного дня зайшла в суд, щоб занести квитанції, до мене вийшла суддя й одразу почала кричати. Це було неочікувано. До того до мене весь час ставилися нормально, і я була окрилена. Мабуть, вона саме переглянула справу, казала мені, що ми обираємо дітей, як кошенят, що чоловік їх взагалі не бачив. Я намагалася сказати їй, що діти спілкуються з ним онлайн і при першому знайомстві це дозволено. Що він не може бути тут фізично, бо якщо приїде, то ми все втратимо — будинок, дохід. Ось у цей момент я і почула: «Ви просто ухилянти». Кажу: називайте це, як хочете, але усиновлювач я, і ці діти не дадуть чоловікові можливості отримати відстрочку. Проте і сама ідея, що я повезу дітей в Америку, судді теж не подобалася. Я пояснювала, що про еміграцію не йдеться, що закінчиться контракт — і ми повернемося додому, та марно. Вона сварилась, у якийсь момент почала нести вже якусь єресь, нібито ми хочемо продати дітей на органи. Вона зі злочинцями спілкувалась краще, ніж зі мною.
І почалася тяганина: засідання призначають, а потім переносять, бо у відпустці то суддя, то присяжні. На наступне треба чекати два місяці. А якщо воно відбувається, то відбувається на підвищених тонах. Усе через підозри в ухилянстві — так це пояснювали Катерині в Службі у справах дітей. Зрештою ситуація почала виходити з-під контролю: діти нервували, мама-вихователька, яка хотіла виїхати зі своїми підопічними до Польщі, бо ставало небезпечніше, дратувалася, що не може зробити це. Соцслужби на ситуацію не впливали, хоча в суді підтримували Катерину. Та останнє слово було за суддею.
— І ми застрягли в цьому колі — я, діти, суддя, ДБСТ. Не знаю, чому суддя не йшла на те, щоб відмовити мені в усиновленні. Можливо, не могла нормально обґрунтувати це рішення, тому тиснула на мене. Сподівалася, що якщо в мене погані наміри, то я просто втомлюся і здамся. Та зрештою пригрозила: або забирайте документи, або я вам відмовлю. А якщо вже є відмова, то шансів, що тобі колись дозволять усиновити дитину, майже немає.
Людмила Львова з усиновленими дітками
Після більш ніж пів року баталій у суді Катерина все ж забрала документи. І згодом оформила опіку над дітьми.
— Але ж вони хочуть отримати наше прізвище. Вони все ще бояться, що їх можуть віддати, бо дуже багато всього пережили. І ми мріємо, що зрештою усиновимо їх.
Саша і Оля вже рік у родині. Хлопчик вільно розмовляє англійською. А дівчинка, в якої підозрювали розумову відсталість, насправді, як виявилось, майже нічого не бачила через поганий зір. Саме тому їй так важко давалося навчання. Зараз Оля вже наздогнала математику, грає в шахи. Брат і сестра паралельно вчаться в українській школі. Але це був непростий шлях.
— Коли дитина вже з тобою, то все тільки починається, — каже Катерина. — Період адаптації дуже важкий. Мої діти постійно плакали, кричали, просто висіли весь час на мені. Вдень і вночі. Фізично висіли, нікуди не відпускали. Навіть якщо я йшла в туалет, вони вже кричали. Настільки великою була в них потреба у власному дорослому. Я навіть не знаю, як описати свій стан тоді з психологічної точки зору. Це не погано, але дуже виснажливо. Вони страждають, постійно потребують доказів любові — і ти весь час маєш бути залучений. Але потім бачиш, як день за днем вони змінюються — і це невимовне щастя. Я до того, що цей шлях дуже складний, вартує стількох нервів і часу. Навіть не уявляю, на що розраховують ті, хто хотіли б таким чином ухилитися від військового обов’язку.
Олена Струк, кореспондентка LB.ua
Джерело: lb.ua