Болгарська православна церква: інструмент російського впливу на Балканах?
Останні заяви новообраного патріарха Болгарської православної церкви (БПЦ) Даниїла викликали широкий резонанс, виявивши глибокі зв’язки між Софією та Москвою, які, на думку багатьох, використовуються для просування геополітичних інтересів Кремля. Патріарх Даниїл відкрито поставив під сумнів автокефалію Православної церкви України (ПЦУ), заявивши, що БПЦ визнає виключно Українську православну церкву (УПЦ) у юрисдикції Московського патріархату. Більше того, він звинуватив ПЦУ в нібито “насильстві та захопленні храмів” – тези, які в точності повторюють наративи російської пропаганди.
Паралельно з цим, патріарх Даниїл публічно висловив підтримку рішенню уряду Болгарії не запроваджувати санкції проти глави російської православної церкви (РПЦ) патріарха Кирила, назвавши цей крок “сміливим і правильним”. Така позиція не залишилася непоміченою. Москва оперативно відреагувала: патріарх Кирил (Гундяєв), відомий своєю повною підтримкою російської агресії проти України, офіційно подякував болгарському патріарху за “підтримку стражденної УПЦ”. Цей епізод яскраво ілюструє, як УПЦ (МП) продовжує виконувати роль ключового інструменту збереження російського впливу за межами самої Росії.
Від богословської суперечки до геополітичної гри
Висловлювання патріарха Даниїла та його невизнання ПЦУ, на думку аналітиків, не є виявом глибинних богословських розбіжностей. Натомість, це розглядається як частина добре зрежисованої геополітичної кампанії. Складається враження, що тріада РПЦ–УПЦ–БПЦ активно використовується іноземними політичними силами. Їхньою метою, як вважається, є дискредитація України на міжнародній арені, зокрема, намагання підірвати єдність розвинених демократій у питанні застосування санкцій проти Росії.
Історично, Православна церква завжди відігравала значну роль у суспільно-політичному житті балканських країн. Вплив Російської православної церкви на Балканах має глибоке коріння, сягаючи часів піднесення Слов’янського світу та формування Панславістської ідеї. Росія довгий час використовувала релігійні зв’язки для посилення свого впливу в регіоні, розглядаючи православ’я як один з важливих інструментів “м’якої сили”. В контексті останніх подій, ця стратегія, очевидно, набуває нових, більш агресивних форм.
Визнання автокефалії помісної Української православної церкви стало важливим кроком для утвердження державної незалежності України та її самоідентифікації. Це визнання, яке було надано Вселенським патріархом Варфоломієм та підтримано багатьма помісними церквами, ознаменувало собою фактичне розривання багатовікових духовних зв’язків України з Москвою, яка тривалий час намагалася диктувати свою волю та впливати на українські церковні та суспільні процеси.
Відсутність реакції чи, навпаки, негативна реакція з боку деяких православних церков, зокрема, БПЦ, на автокефалію ПЦУ, вказує на складність і багатогранність ситуації. Це не лише питання церковної юрисдикції, але й політики, національної безпеки та геополітичних інтересів. Фактично, релігійна сфера стає черговим полем для гібридної війни, де пропаганда, інформаційні маніпуляції та політичний тиск використовуються для досягнення конкретних геостратегічних цілей.